Як Одеса змінила світосприйняття переселенців з Донбасу

"Ми з дітьми їхали з літніми речами на море в Одесу на 2 тижні, а зараз я вже тут півтора роки і розумію, що не знаю, коли повернуся додому в Луганськ", - розповідає Depo.Львів, волонтерка Наташа, яка працює в одній з одеських організацій, що допомагають переселенцям зі сходу. Ми зустрічаємося з нею в напівпідвальному приміщенні де ось-ось має розпочатися роздача молока мешканцям. Час від часу розмову переривають телефонні дзвінки.

Наташа – висока білявка з сумними очима, одягнена в джинси і светр, мати 2 дітей молодшого шкільного віку. Каже, що вибрала Одесу тому, що завжди подобалося сюди їздити відпочивати і навіть неодноразово обговорювала з сім'єю варіант переїзду. "Тут живуть такі самі, як ми російськомовні люди, тому і поїхала сюди і найбільшим розчаруванням було, що вони прийняли нас, як чужих, ставляться до нас з недовірою. Це було найбільшим розчаруванням, що нас тут ображають такі ж, як і ми, російськомовні люди", - каже переселенка.

За її словами основні проблеми виникли з тим, що переселенцям (навіть тим, у яких є гроші) не хочуть здавати житло і брати на роботу. Їй ніби пощастило і вона пропрацювала два місяці секретаркою на одній з фірм, але каже, що оскільки це було нелегально, то шеф обдурив її і не заплатив. "Тепер я буду працювати лише офіційно", - каже вона.

Жінка винаймає зараз двокімнатну квартиру, але незадоволена нею, бо в Луганську жила у більшій трикімнатній. А ще каже, що її здивувала корупція у поліклініках Одеси. "Без 100 гривень на прийом можна і не йти, у нас в Луганську такого не було. Всі лікарі приймають у нас безкоштовно".

Ще одне розчарування жінки – різність менталітетів одеситів і луганчан. "Різний менталітет, у нас люди працьовиті, і працюють зранку до вечора, а тут 10.00 ще ніхто не працює. Це мене шокувало", - розповідає Наташа. А ще, що дітей дражнять у школі.

Каже, що дуже хочеться додому. "Діти мене запитують, мамо, коли ми поїдемо на cвою Україну? Мрію, щоб закінчилася війна і мої діти були здорові", - відповідає вона на питання про що мріє. "Знаєте, тільки в Одесі я зрозуміла, яка я була щаслива в Луганську", - додає Наташа і відпрошується роздавати молоко своїм землякам які вже прийшли в волонтерський центр.

Керує центром допомоги переселенцям одесит. На питання, як можна допомогти цим людям відповідає доволі прагматично: "Переселенці повинні зрозуміти, що вони такі самі, як всі. Що повинні працювати і заробляти. І що з неба нічого не падає і нарешті почати жити в реальному світі". Каже, що мешканці Донбасу не хочуть їхати в село. "Одну пару відправили в село, їх зустріли всім селом, дали хату землю, тиждень годували, другий тиждень годували… Вони тиждень бухали, потім місяць бухали, потім люди їм всім селом скинулися на маршрутку до міста. Донеччани чомусь образилися", - розповідає він одну історій.

Помічник голови Одеської обладміністрації Марія Гайдар визнає, що щодо переселенців з Донбасу в Одесі є багато міфів і упередженості. "Є така думка, чому ми маємо їм допомагати, у нас є свої старші люди, діти, інваліди, які потребують допомоги". А ще, каже, що переселенців в Одесі часто називають "вони".

Насправді є успішні історії, одна з переселенок з Луганська очолила департамент освіти, а її замісником стала жінка з Криму. "В публічному просторі таких історій багато", - додає вона, але визнає, що дехто зловживає донецькою пропискою. "Є доволі багаті люди, які приїжджають сюди влітку на море відпочити з Донецької області під виглядом переселенців з районів де не ведуться бойові дії, живуть тут безплатно, а потім повертаються додому. На автомобілях їздять туди-сюди", - розповіла Гайдар.

За її словами є люди, яким пропонують житло і роботу в Одесі, і ті кажуть, що в них на Донбасі і зарплата була більша і квартири. Чиновниця по філософськи додає, що люди всюди однакові. В усіх регіонах є і хороші і погані.

З Іриною зустрічаємося в притулку на вул. Красній. Вона невисока повна жінка, виглядає змученою, але з посмішкою на устах. "Ми знали, що їдемо туди, де не будуть стріляти. Мені було все одно куди їхати, аби дітей забрати подалі від війни", - розповідає вона. У неї троє дітей, двоє з них інваліди. Хлопець шкільного віку з ДЦП, донька після важкої операції прикута до ліжка і дворічний малюк.

Каже, що дуже задоволена тим, як її прийняли в Одесі. "Тут живуть дуже хороші люди. Найбільше, що мене здивувало, що з дітками можна безкоштовно потрапити до лікарів. У нас в Луганську без 100 гривень до лікаря можна і не йти. А тут безкоштовно. Люди нам допомагають", - розповідає вона.

Вона  раніше жила в санаторії, де було загальне харчування, а зараз в притулку щаслива з того. Що може сама приготувати дітям те, що вони можуть їсти. Коли розповідає про своїх дітей видно, як її очі починають сяяти. "І в школі у нас все добре, вчителі і діти добре прийняли сина, незважаючи на ДЦП. Ніхто його не дражнить. І взагалі я не чула, щоб у когось з цим були проблеми", - додає Ірина.

Каже, що мріє повернутися у Луганськ і відбудовувати свій дім, який був зруйнований під час обстрілів, незважаючи на те, що родичів у неї там не залишилося. "Але, там могили моїх батьків. Там наша земля… Я мрію повернутися туди будувати нашу Україну", - додає вона.