Едіт Іва Еґер, яка пережила Голокост: "В найгірших обставинах часто у нас розкривається найкраще"

Згодом про пережитий у концтаборі досвід вона написала книгу "Вибір", яка стала світовим бестселером. У книзі авторка описує роки свого дитинства в Угорщині, свою родину – батьків та сестер. У 16 років вона займалася балетом, показувала успіхи, але прихід нацистів вмить перекреслив життя. Родину вивезли у концтабір, де загинули батьки. Едіт з сестрою Магдою вдалося вижити. За кілька років після звільнення вона разом з чоловіком емігрувала до США. Здобула освіту вже у зрілому віці, коли їй було за 40, а ліцензію на практику отримала у 50 років. Одним з її наставників на початку кар’єри був Віктор Франкл, автор книги "Людина у пошуках справжнього сенсу" про пережитий досвід у концтаборі, психотерапевт, засновник логотерапії.

Українською мовою вже побачили світ дві книги Едіт Іви Еґер "Вибір" та "Дар: 12 уроків, які врятують ваше життя". Довкола цих книг і точилася розмова в онлайн-форматі української письменниці Вікторії Амеліної з 93-річною Едіт Івою Еґер.

В одній зі своїх книг ви описуєте ситуацію, коли вперше одягнули бейджик, де було написано доктор Еґер, і вам на хвилю видалося, що там написано не доктор Еґер, а самозванка. Жінки інколи переживають синдром самозванки, вважають, що вони недостатньо розумні, недостатньо освічені, їм чогось бракує. Що б ви порадили жінкам, які потерпають від цього синдрому?

- Те, що виходить з нашого тіла, нам не шкодить, а те, що залишається у тілі, нам шкодить. Тому, якщо є таємниці, поділіться ними. Я продовжила освіту вже у зрілому віці і в мене було відчуття провини через те, що вижила. Коли отримала диплом з відзнакою, то не пішла на вручення диплому, а "поверталася до Аушвіца". Я би порадила людям бути чесними перед собою, визнати, що ми - люди і нам властиво помилятися. Вересень – чудовий час, аби це зробити, адже починається навчальний рік і варто подумати, що я полишаю позаду і що має прийти натомість. Все, чого ми позбуваємося, має бути замінено чимось новим. Сподіваюся, що ви заміните слово самозванка на найкращу я. Іншої вас немає, потрібно прийняти себе такою, як ви є. Людина може помилятися, чіплятися за щось, нести у своєму серці ненависть. Ми ув’язнюємо себе цими почуттями, тому потрібно провести інвентаризацію себе і запитати: за що я чіпляюся і що готова відпустити. Вгамуйте емоції, не прагніть всім догоджати. У свідоцтві вашого народження немає гарантії, що в житті все буде легко. Взагалі нічого не гарантується, ніякої певності в житті немає, але завжди є можливості. Тому мені до вподоби ідея змін, яка синонімічна до слова зростання. Якщо ми не змінюємося, ми не зростаємо. Я називаю це революцією, а не еволюцією.

Як література може допомогти нам зцілитися?

- Нам дуже важливо не дозволити своєму его керувати нашим життям. Его – це несправжнє я. Гадаю, що більшість з нас забули про справжнього себе. Важливо розуміти, що всі ми унікальні, непересічні, подібного до вас немає. Ніколи себе не порівнюйте з іншими, бо ви прекрасні такі, як ви є. Ми народжуємося для радості і любові.

Ми не народжуємося для ненависті, для того, щоб шкодити іншим. Тому надзвичайно важливо віднайти у собі "Гітлера", а також "Матір Терезу" з її добротою і любов’ю.

Надзвичайно важливо пробачати. Не я пробачаю вам, а я дозволяю собі пробачити і не носити в собі психологію жертви. Без кривдника немає жертви і вчорашня жертва сьогодні може стати кривдником. Це називається стокгольмський синдром, коли ми себе ототожнюємо з агресором. Я відмовляюся бути жертвою, це не я, а те, що сталося зі мною. Не дозволяйте досвіду пережитого насильства впливати на себе. Не жити минулим, а покласти новий початок. Нове завжди лякає: ми хочемо і боїмося, наближаємося і тікаємо. Це у психології називається конфлікт зближення та уникнення.

Ділюся тільки тим, що пережила сама: я пережила пекло, попри те, мені вдалося створити чудову співдружність дівчат-в’язнів. Ми стали сім’єю в’язнів. Дар можна знайти у будь яких обставинах. В найгірших обставинах часто у нас розкривається найкраще. Коли у концтаборі я поділилася хлібом, який отримала за танець, то потім дівчата врятували моє життя у марші смерті.

Завжди потрібно пам’ятати про вибір – чим більше варіантів, тим менше почуваєшся жертвою. Коли я була дуже голодна у концтаборі, то вибирала із землі травинки і їла.

У моєму словнику немає слова не можу. Коли я викладаю студентам, то пишу на дошці "не можу", а потім стираю "не". Залишається "можу", бо я вірю, що зможу. А те, у що ми віримо, те ми і створимо.

Цитата з книги "Вибір": "У першу ніч в Аушвіці мене змусили танцювати для СС-офіцера Джозефа Менгеле, який відомий як "ангел смерті". Він оглядав новоприбулих і відбирав нас того дня. Маму було відправлено на вірну смерть. "Танцюй" – наказав він. Я стояла на крижаній підлозі бараку і ціпеніла від страху. Зовні таборовий оркестр заграв вальс "Блакитний Дунай". Пригадуючи мамину пораду: " у тебе ніхто не відбере те, що у тебе в думках", я почала танцювати". Кожна хвиля в Аушвіці була пеклом на землі, але водночас найкращим вишколом. І це досвід, до якого ви звертаєтеся знову і знову. В Україні відбулося два геноциди: Голокост і Голодомор. Це великий травматичний досвід і багато українців перебувають у ситуації уникнення, як ви це називаєте. Ми тримаємо свої таємниці в душі, не говоримо про них, так само як ви не розповідали про своє минуле трьом своїм дітям. Що б ви порадили українцям, чи нам пора почати про це говорити?

- Так, однозначно, те, що виходить з нашого тіла, нам не шкодить. Нам шкодить те, що там залишається. Подумайте про те, як можна бути собою, щоб вам було максимально комфортно. Єдиний, хто у вас є на все життя – це ви самі, тому любіть себе, дбайте про себе. І це не самолюбство і не нарцисизм.

Зараз на окупованих територіях України – Донбасі, у Криму, – людей утримують в неволі, катують. Ми сподіваємося, що зможемо їх повернути. Дехто вже повернувся, звісно, вони травмовані, переживають посттравматичний синдром. Вони можуть почитати ваші поради у вашій першій книзі "Вибір" і в книзі "Дар: 12 уроків, які врятують ваше життя". Але все ж таки прошу звернутися до них.

- Коли я була у Будапешті, то познайомилася з жінкою, яка провела вісім років у в’язниці за комуністичного режиму. Вона сказала мені, що зійшла на гору Еверест, рахуючи кожен крок у в’язничній камері. Отже, важливо не те, що стається з нами, а те, як ми це сприймаємо. Сподіваємося, що люди повернуться в Україну. А будучи ще там, пам’ятайте, що страх не допоможе. Думайте, як прийняти реальність, бо це те, що ви можете. Це те, як ви ставитеся до подій, не зневірюйтеся, знаходьте надію, не кажіть "так", але, кажіть "так і". Це тимчасово, я це подолаю, мені це не подобається, мені важко, але це мине і я переживу. Завжди себе підбадьорюйте, також зближуйтеся з іншими в’язнями, людьми, які поруч з вами. Ці друзі будуть на все життя. Я сподіваюся, ви зможете пишатися тим, як ви це пережили.

Як ви провели ці пандемійні часи?

- Я полюбляю казати, що у моєму словнику слово проблема не існує. Є слово виклик, немає слова криза, натомість є слово перехід чи криза середнього віку, коли багато хто боїться залишитися на самоті із самим собою. Прекрасно, що ми можемо повернути собі здатність переосмислити свої думки, перегрупуватися і почати жити заново. Ми не повертаємося до старого, а відкриваємо нові початки. Я люблю зум, бо маю можливість спілкуватися з донькою, яка живе у Нью-Йорку. Завжди шукаю дар, у чому маю благословення, не кажу так, але, натомість кажу "так і". Зум – це благословенний чудовий дар, завдяки якому я бачу вас. Ми з вами сестри і браття і прийшли в цей світ для того, щоб домовлятися, а не змагатися і конкурувати. Як і Мартін Лютер Кінг має мрію, що одного дня наші відмінності додадуть нам снаги. Тішуся своїми предками, бо вони не здавалися. Любов – це не почуття, це наші вчинки. Потрібно мати мету, йти за нею і бути для себе добрим наставником.

Галина ПАЛАЖІЙ, спеціально для Depo.Львів