Добре серце Лева: Як столиця Галичини стала гуманітарним форпостом України

У перші дні повномасштабної путінської атаки на Україну Львів принишк. Якщо 24 лютого в центрі міста ще жевріло якесь звичне життя, то 25 і 26 зачинились майже всі магазини, ресторани, кафе, навіть аптеки. З кожним днем на вулицях більшало похмурих людей, які кудись поспішали з рюкзаками і валізами, перепитуючи дорогу у місцевих.

Перший день весни Львів зустрів вже інакшим: він заворушився, увійшов у воєнний ритм і став оживати. У центрі з’явилися люди, явно не місцеві, які всіма родинами гуляють старими вуличками. Можна було б подумати, що це звичайні львівські вихідні, якби не озброєні патрулі на вулицях. Майже зникли черги біля банкоматів та аптек, натомість побільшало відчинених крамничок та кав’ярень, хоча великі мережі, як от "Макдональдс", все ще не працюють.

Мережа, до якої залучені всі

Львів став не просто перевалочним пунктом, а таким собі гуманітарним форпостом для українців, що тікають від війни. Частина з них залишається у самій столиці Галичини, частина роз’їжджається по інших мирних областях, частина ж рухається далі, на захід, де втомлених біженців приймає вже Європа.

Навіть у самому серці міста Лева, на площі Ринок, відчувається, що це вже не туристична локація, а місце опору: прямо посеред вулиці люди плетуть маскувальні сітки. Як розповідає Тетяна Пилипець, директорка бібліотеки імені Романа Іваничука і тимчасова комендантка волонтерського пункту на площі Ринок, 9, робота тут закипіла, щойно Москва поперла на українські міста. "Ми одразу, в четвер, організували плетіння "кікімор", бо цим я займалася у своєму волонтерському об’єднанні у 2014-2015 роках, і це я вмію робити, – розповідає жінка. – Але тепер ми плетемо захисні сітки. В день ми даємо до 200 кв. м маскувальної сітки. А якщо хтось буде переконувати, що це щось несерйозне, відволікання уваги, то це не так – ми маємо замовлення, нам дякують, це дуже необхідна справа".

Спочатку робота велася в приміщенні бібліотеки, але зараз місця стало не вистачати, тож перебралися на вулицю. Якщо людей достатньо, то двосторонню сітку можна сплести десь за годину. Втім, звернутися до цього волонтерського пункту можна і за іншим – тут можуть переночувати біженці, але тимчасово – в приміщенні тепло, є гаряча вода, а в одній із зал після закінчення роботи розкладають каримати та спальники, щоб люди відпочили й поїхали далі. 

Долучитися до роботи може кожен – аби ця робота була. Адже охочих стільки, що в інших волонтерських осередках іноді на те ж плетіння сіток доводиться записуватися.

Взагалі невидима, але невпинна праця точиться всюди по місту: десь розливають "коктейлі Молотова", десь складають аптечки, десь готують обладнання для українських захисників, а десь надають допомогу українським біженцям. При церквах, в бібліотеках, в колишніх заводських цехах.

В Обласному гуманітарному штабі у львівському Палаці мистецтв на Коперніка дуже людно. Рух вузенькою вуличкою фактично стоїть: постійно хтось вивантажує продовольство, воду, одяг чи інші речі, необхідні гуманітарній місії. Картина дуже нагадує київський Майдан. Навколо – купа оголошень: телефони контактних осіб, адреси волонтерських пунктів, актуальні потреби. Волонтерити беруть тільки людей з львівською пропискою – втім, їх більш ніж вистачає, адже якраз під час нашого візиту готували оголошення: "Волонтерів не треба!"

Читайте також: Куди звертатись переселенцям у Львові (ТЕЛЕФОНИ ТА АДРЕСИ)

Двірець волонтерства

Гуманітарне містечко на львівському залізничному вокзалі запрацювало два дні тому. "Ще три дні тому стояли кожні три метри: хто що привіз – давай роздавати. Було все не організовано, брудно, сміття не вивозили. Ми зараз робимо, щоб все було культурно", – розповіли Depo.Львів у штабі координації.

Під потреби переселенців віддали фактично весь двірець, але й на Двірцевій площі розбиті намети "Червоного Хреста". Там можна перекусити, попити гарячого чаю чи поїсти борщу, в разі потреби – відігрітися. На жаль, дехто добром зловживає – від деяких "біженців" характерного вигляду тягне "душком", і що комусь їжа, то їм – закусь.

Біля наметів можна записатися і на автобуси, що відходять на Польщу. Власне, львівський вокзал – лише перевалочний пункт, вузлова станція, від якої у кожного починається свій шлях. Хтось передається у Центр підтримки тимчасово переміщених осіб на стадіоні "Арена Львів", хтось – іншим координаторам, комусь знаходять притулок у Львові, комусь – в області, хтось їде далі Західною Україною, а хтось і зовсім за кордон.

Чоловікам вхід заборонений

Сам вокзал і весь простір перед ним заповнений людьми. Чимало іноземців, особливо багато ромів. Зали очікування переповнені, повітря сперте, проте обирати не доводиться. Врешті, зараз сюди їдуть не розважатися, а рятувати життя. 

Тікають родинами: батьки, діти, дідусі й бабусі. Хтось їде парами, нерідко – з переносками з тваринами. Напередодні, розповіли патрульні, хтось облишив на вокзалі кілька боксів з котами, прив’язаного собаку, були, кажуть, і дрібні щурики чи хом’ячки. Втім, покинутих тварин тут же розібрали по домівках. Навіть наступного дня приїжджали небайдужі, готові забрати залишенців. 

Простір розбитий на різні зони. На другій, наприклад, з окремим входом – сектор для мам і дітей. Чоловіків туди не пускають – хіба що щось занести. В зоні є медпункт для матерів і дітей, педіатри, психологи, є фуд-зона і харчовий блок, склад, інформаційний і волонтерський центр, ігрова зона, будуть і аніматори. В ніч на 1 березня на вокзалі ночувало понад 200 мам з дітьми. Скільки ж загалом прибуває людей, порахувати, напевне, неможливо.

"У Львові постійно з’являються організації, готові прийняти переселенців. Ляльковий театр, "Арена Львів" приймає, театр імені Курбаса – тобто, у нас місць насправді настільки багато, що ми не встигаємо розміщувати. Організація тільки почала працювати, ми поставили інформаційні точки – поки що їх є чотири. Там цілодобово стоять по два волонтери, які надають інформацію, куди йти, що робити – все, окрім залізничного розкладу, тому що до нього ми не маємо ніякого відношення", – пояснюють у штабі.

На питання про ромів волонтери зітхають: "Це вокзал". Проте, кажуть, конфліктів з ними не виникає, бо ті ж теж все розуміють.

Що стосується допомоги, то головна допомога – не заважати. Волонтери потрібні, але одразу організовані. І їх йде стільки, шо в координаційному штабі кажуть, в житті стільки не бачили: "Сотні людей приходять. Ми не встигаємо їх записувати та задіювати". 

Власне, навіть під час розмови двічі питали, чи потрібні волонтери. Приходять одразу групами. Беруть, в принципі, всіх. Але зауважують, що треба орієнтуватися на місцевості: куди поїхати, звідки привезти.

Назад, на Київ!

Але не всі їдуть на захід. Є й ті, хто рухається наперекір потужному потоку біженців – назад, на Київ. Дмитро Солоїд – один з них. Чоловік їде до сина. "Він не захотів виїжджати,  – пояснює. – Не захотів до Польщі. Я з Польщі їду". На питання, чи не страшно, він чесно відповідає: "Страшно". Сам Дмитро з Кривого Рогу, там в нього залишилася мати. Але зараз їде до сина: "Буду поруч з ним. Будемо воювати".

Поїзд смутку і надії

Найголовніший львівський поїзд зараз – евакуаційний потяг на польський Перемишль. Їх пускають, скільки можуть – в перший день весни було відправлено п’ять, вночі очікувався ще один. Вечірній відправився близько 21 години, але ще до 18:00 люди вишикувалися в чергу в підземному переході до "стратегічної" п'ятої платформи, звідки йдуть евакуація на Польщу. Стояти довелося понад дві, а декому і три години.

Посадка людей на евакуаційні поїзди – одна й найскладніших і найвідповідальніших задач львівських волонтерів, поліції та митників. І вони дуже добре з нею пораються, не даючи утворитися тисняві. Саме тому людям і не дають вийти на платформу заздалегідь, а випускають невеликими групами тільки коли поданий і підготовлений поїзд – паспорти та свідоцтва про народження перевірять митники на вході до вагонів.

В нашому випадку посадка почалася о 19:56. Першими саджають мам і з немовлятами. Їх у супроводі поліції проводять до виходу на платформу одразу, аби потім процес не уповільнювався. Інші ставляться терпляче, із розумінням.

Наступними йдуть мами зі старшими дітьми – наприклад, до шести років. Потім – ще старші і старші, підлітки. Останніми запускають тих, хто стоятиме всю дорогу – а вона може бути довгою: якщо в мирний час поїзд від Львова до Перемишля йшов півтори години, то зараз може бути в дорозі і шість. Чоловіків, окрім одиничних випадків, розвертають: їм тікати не гідно. Можуть хіба піднести речі, але і це переважно роблять волонтери.

Відбувається все нервово, але загалом спокійно. Періодично чути гучне "не біжіть, всі встигнете" від поліцейського чи волонтера, але люди, пригальмувавши, згодом знову прискорюють крок.

Після посадки зовні може здатися, що вагони всередині пусті, але це не так: люди сидять на лахах в проході і їх не видно зовні. Але вони є.

Врешті решт, коли всі вагони забиті, деякі – в буквальному розумінні, поїзд вирушає, залишаючи на пероні покинуті валізи, рюкзаки, торби чи візки. Вони були зайвими та залишаться тут, у минулому житті, на п’ятій платформі львівського вокзалу.