Як екс-мер Львова застрелився через дружину

На презентації книги "У ратуші міста Львова. Від бурмістрів до міських голів", що побачила світ за підтримки Центру міської історії, відомий спортивний журналіст і львовознавець Іван Яремко звернув мою увагу на статтю про одного з колишніх "мерів" Львова радянського періоду – Петра Овсянка. "У статті рік смерті – невідомий, але знаю, що він застрелився у власному кабінеті через гучний скандал на "трикотажці", – заінтригував Яремко. Про це пише Depo.Львів з посиланням на "Високий замок".

Газеті вдалось розшукати львів'ян, які працювали у Львівському міськкомі КПУ невдовзі після того, як Петро Овсянко застрелився. Овсянко посідав крісло першого секретаря Львівського міськкому КПУ. Скандальний самостріл стався 15 січня 1962 року – з табельної зброї у себе в кабінеті.

Як і в кожній детективній історії, тут не обійшлося без жінки. У даному випадку – законної дружини Овсянка. Вона замовляла собі одяг і взуття на львівських підприємствах, у так званих цехах, тобто нелегальних фабриках, де продукцію виготовляли "наліво". Користуючись тим, що чоловік – партійне "цабе", грошей не платила. Овсянко нічого про це не знав. Чимало "цеховиків" були євреями. Хитрі цеховики підстрахувалися – таємно зашили жінці у підкладку шуби і заклали в каблуки взуття записки.

Мовляв, ці речі – подарунок дружині першого секретаря міськкому. Коли цеховиками зацікавилися "компетентні органи", вони аргументували, мовляв, працювали на завдання партійного діяча, подивіться записку. Овсянко про таємні ґешефти дружини довідався, вже коли його викликало "на килим" вище партійне керівництво. Після розмови на підвищених тонах закрився у себе в кабінеті і застрелився…

Як свідчать дослідження київського Інституту юдаїки, у 60-ті роки у Львові почалася кампанія із викриття "розкрадачів соціалістичної власності". Уся "каша", стверджують дослідники, заварилася через те, що радянська влада хотіла закрити синагогу на вулиці Вугільній. Потрібен був компромат – його знайшли. Мовляв, у будівлі синагоги збираються "економічні шкідники", тобто євреї-цеховики, які міняють валюту, спілкуються з "агентами світового сіонізму", "проводять антирадянську діяльність". Гучну кампанію з викриття цеховиків завершили розстрільними вироками. У 1962 р. органами КДБ, прокуратури й міліції було заведено понад 30 справ на "розкрадачів соціалістичної власності, спекулянтів валютою і хабарників", за якими заарештовано 240 осіб. До суду скеровано 10 справ на 100 осіб, з яких 41 були засуджені, зокрема, 4 – до розстрілу. У квітні 1962 р. синагогу на Вугільній закрили, приміщення передали Поліграфічному інституту ім. Івана Федорова (нині Академія друкарства) – для переобладнання під спортзал і районну бібліотеку для дорослих.

Деякі львівські євреї поминають Петра Овсянка добрим словом. Колишній головний технолог заводу № 17 (нині – Львівський бронетанковий завод) Михаїл Салітерман пригадує, як Петро Овсянко відродив занепале колись підприємство. Новий директор, на відміну від інших радянських керівників, не боявся брати на роботу євреїв. Після кампаній проти "убивць у білих халатах", "безродних космополітів" у Союзі з'явилося багато безробітних євреїв. Овсянко не побоявся піти проти течії і набрав необхідних йому спеціалістів, не зважаючи на "п'яту графу". Майже усі керівники-інженери бронетанкового (за винятком "ворошиловградського хлопця"-директора Петра Овсянка) були євреями.

Якось завод отримав завдання – терміново модернізувати партію танків Т-34 для поставки в Об'єднану Арабську Республіку (таку назву з лютого 1958 по вересень 1961-го мала об'єднана держава, куди входили Єгипет і Сирія). СРСР озброював арабські країни для війни проти Ізраїлю. Із завданням впоралися швидко, перевіряти якість танків до Львова прибула солідна команда арабських інженерів. На заводі між собою їх називали "арабесками". Приймання продукції йшло нормально, аж поки арабські інженери не довідалися, що танки виготовляли під керівництвом євреїв. Заявили, що "хитромудрі" євреї, напевно, заклали у конструкцію приховані дефекти, які потім дадуться взнаки. І хоча відремонтовані Т-34 відповідали технічним умовам, араби навідріз відмовилися приймати "єврейські" танки. Не допомогло втручання високих чинів танкового управління СРСР і навіть посла ОАР у Москві. Ситуація ставала катастрофічною, адже у разі відмови завод зазнав би значних збитків. Арабська делегація вже збиралася покинути Львів.

Аж тут "несподівано" німецька газета Die Welt надрукувала розгромну статтю із кричущими фото про сумне життя у Союзі – на прикладі Львова й бронетанкового заводу. При розслідуванні з'ясувалося, що один із членів арабської делегації вирішив підзаробити і продав ці знімки німецькій редакції. Упаковані валізи арабських гостей відкрили і знайшли там інші фото- й кіноплівки: гігантські черги за продуктами, порожні полиці магазинів, бруд у цехах заводу, благенькі обіди робітників тощо. Крім того, впроваджений в арабську делегацію агент-перекладач розповів про бурхливі гулянки арабів у Львові із дівчатами сумнівної поведінки… Конфлікт вирішився благополучно: "єврейські танки" були відправлені за призначенням.