Скульптор Сергій Олешко: "Пам’ятник повинен володіти магією, а не стати посміховиськом"

Наприкінці літа у Львові встановили пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту – сину великого композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Це подарунок місту Лева, у якому Франц Ксавер свого часу жив та працював, від Міжнародної фундації "Моцартеум" що у Зальцбурзі (Австрія). Ініціатором та натхненницею проєкту стала всесвітньо відома диригентка Оксана Линів, а автором – австрійський митець Себастьян Швайкерт. Однак скульптура одразу ж не просто викликала жваві дискусії серед львівської культурної та історичної спільноти, а й спонукала містян звернутися до міськради з петицією про його демонтаж. Звернення набрало необхідну кількість голосів, і тепер його мають розглянути депутати на сесії міської ради. Подальша доля пам’ятника ще невідома , але ми вирішили поцікавитися, що ж спричинило таку бурхливу реакцію людей і що є запорукою успішності скульптора, у автора відомих львівських пам’ятників (зокрема, Івану Трушу, Володимиру Івасюку, воякові Швейку, Дровняку Никифорові-Епіфанію), скульптора Сергія Олешка.

Що, на вашу думку, спричинило таке несприйняття пам’ятника Моцарту багатьма людьми, у тому числі представників мистецького та творчого середовища?

– По-перше, це не пам’ятник, а скульптура, просто композиція, тримірне зображення ідеї, об’єкт у бронзі. А по-друге, якщо це присвята родині Моцарта, то скульптор принизив цілу родину. Це елементарна зневага над образом, гідністю тощо. Всі скульптури в епоху раннього феодалізму проходили публічні конкурси і відбиралися на "замовлення" громади більш-менш зрозуміло, вплив ззовні існував, але завжди це було мистецтво. Шляхетні авторитетні громадяни, делеговані громадою, вирішували долю. А тепер – яка "шляхта ", такі й пам’ятники.

Пам'ятник Ксаверу Моцарту львів'яни вимагають демонтувати. Фото: То є Львів

Але хіба не має права на існування таке бачення скульптора?

– Світ існує без дозволу людини чи громади міста. Є простір, де приватне бачення – то головна цінність. Тому питання не точно сформульоване. Є процедури, які регулюють стосунки скульпторів та міста. Щоб художника запросили до реалізації будь-де, треба довести громаді свою спроможність через попередні успішні реалізації. Якщо провести аналогію між скульптурою та письмом, то колись виникли символи абетки, з допомогою яких люди висловлювали свою думку. Така сама абетка давно вигадана стосовно мистецтва і пам’ятників. Тільки в інших знаках – форми, кольору тощо. У питанні скульптури Моцарту немає ні новації стилю, ні форми, не показаний творчий доробок митця.

Петиція про демонтаж цього пам’ятника вже набрала потрібну кількість голосів. Якою б мала бути його доля?

– Я б порадив ініціаторці встановлення цієї скульптури, відомій у світі диригентці (ініціаторка встановлення пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту Оксана Линів – диригент Опери і філармонійного оркестру австрійського міста Ґрац, – ред.), забрати той пам’ятник зі Львова і поставити його перед тим місцем, де вона диригує, і провести концерт аматорського симфонічного оркестру з митців Львова творів Ксаверія у Відні. То буде "культурний обмін", тільки в масках і навушниках.

Чому одні пам’ятники добре сприймаються, а інші ні?

– Потрібно розмежовувати: є відомі історичні, художні герої комедійного амплуа, легкого сприйняття, а є одіозні вагомі фігури – велетні духа, з яких не можна робити посміховиська чи принижувати їхню значимість. У Вінниці, наприклад, є пам’ятник Симонові Петлюрі – осадили його на лавочку, щоб фотосесії робити. Журі вибрало не монумент для того, щоб возвеличити саму ідею, за яку боровся Симон Петлюра, а дрібну фігурку отамана, щоб зручно було фотографуватися  і щоб не дорого.

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому у Львові вийшов доволі фундаментальним?

– Там прекрасно зроблена площа, але самим пам’ятником Шептицького віддалили ще більше від сучасності, на мою думку, його занурили в минуле настільки, щоб ніхто навіть не розумів, про що мова.

Як поєднати, щоб пам’ятник був монументальний і водночас не занурений у минуле?

– Зараз головний тренд – применшення героя, велетня до розміру нормальної людини. Але пам’ятник повинен володіти статичною магією, щоб затримати на собі погляд людини. Цей гіпноз, магія статичної форми досягається методом "медитації", коли скульптор, архітектор чи художник працює на рівні проєкту і ловить потрібний момент. Це називається натхнення, осяяння, прозріння тощо.

Сергій Олешко незадоволений своїм пам'ятником Володимиру Івасюку.  Фото: photo-lviv.in.ua

Ваші пам’ятники добре сприймаються львів’янами. Варто згадати одну з ваших останніх робіт – пам’ятник композиторові Володимирові Івасюку.

– Зате я ним не задоволений. По-перше, пам’ятник мав стояти не там, де він зараз є, а на проспекті Шевченка, на місці сумнозвісної "Цісарської кави" (місце, де у 2000 році вбили композитора Ігоря Білозіра, – ред.). Очевидно, що там було б зовсім інше сприйняття моєї роботи, а не так, як він зараз стоїть, затиснений у закапелок. По-друге, представники оргкомітету вибрали найгіршу з семи моїх пропозицій. Я тоді просив шановне панство дослухатися до мене, адже у разі успіху мені особливо нічого не світило б, але у випадку невдачі це б вдарило по мені. У мене немає квартир, майстерень, маєтків, нічого нема, у мене є тільки моє ім’я, яке я підставляв. Але хто б мене слухав?

Ви зараз все ж живете і працюєте у Полтаві?

– Насправді я почав працювати як професійний самостійний скульптор в Полтаві з 1987 року. Зробив там багато робіт, а у Львові до 1997 року я не зробив жодної своєї самостійної скульптури, крім маленьких виставкових, станкових скульптур та симпозіональних скульптур в камені. Думаю, що якби не випадок, то і надгробка жодного, як замовлення у Львові, я би не отримав і досі. За пам’ятник Іванові Трушу мені обіцяли майстерню у Львові – не дали, я працював у підвалі на вулиці Франка, хотів приватизувати ту майстерню на пільгових умовах, але мені відмовили. Що роблю в Полтаві? Проживаю в майстерні, маю родину, працюю на закордон – Корею, Китай, Хорватію, Туреччину, Польщу, Канаду, Францію… Нічого не вмію робити краще за скульптуру. Тут скульптори майже нічого для Полтави не творять, нема такої можливості.

Пам'ятник Іванові Трушу у Львові.  Фото: wikiwand.com

Над чим зараз працюєте?

– Закінчую меморіал депортованим у Львові (на перехресті вулиць І. Свєнціцького – В. Стуса). Епізіодично, коли  з’являються якісь фінансові можливості, приїжджаю у Львів щось роблю.

А для закордону?

– Найбільший мій проєкт – це для Китаю, трохи менший – для Польщі. Для Китаю роблю скульптуру присвяту Шовковому шляху. Це має бути 6,5 на 5,5 метрів скульптура з нержавійки. У Польщі, в Катовіце, роблю велику браму.

Можна так сказати, що вас за кордоном більше цінують, ніж в Україні?

– Тут проблема не в мені. Україна як постколоніальна територія досі як держава не зреалізована, не оформлена, це швидше просто економічна територія. А люди (не громадяни – а фізичні особи), у цій ситуації зневажають себе і зневажають своїх ближніх. Нема поваги, нема довіри, і тому наслідки такі. Тому немає значення, хто ви є. Коли Україна стане державою, а я вірю, що вона стане, тоді буде інакше.

Яких пам’ятників бракує у Львові?

– Коли ліпите з пластиліну коників і літачків, вони всім дітям довкола подобаються і вони просять ще зліпити, то ваше серце переповнюється любов’ю і ви працюєте не за цукерки, а просто творите, і це стає сенсом буття. Коли ти щось робиш з любов’ю, во ім’я любові, ти отримуєш таку насолоду, що нічого іншого тобі не треба. Тому таких речей бракує не лише Львову, але й усьому світу. І таких пам’ятників завжди буде бракувати.

Тетяна МЕТИК, спеціально для Depo.Львів.