Як підполковник міліції дитячий будинок біля Рівного заснувала (ФОТО)

Два роки тому, у липні 2014-го, підполковник міліції Тамара Лисенко, начальник сектору зв’язків з громадськістю Рівненського обласного управління міліції, несподівано для всіх взяла на виховання 9 дітей. Разом з чоловіком Олегом Куцеликом вони заснували дитячий будинок сімейного типу, уперше в Україні взявши стількох вихованців з однієї сім’ї. Згодом Лисенко взяла ще шістьох дівчаток-сестер, і тепер виховує 15 дітей. При цьому і у неї, і у чоловіка є по двоє власних уже дорослих дітей.

"І думки не мала взяти на виховання дітей"

Виходжу з маршрутки біля села Олександрія Рівненського району, де мешкає велика родина Тамари. На вулиці запитую у двох місцевих чоловіків, де шукати дитячий будинок сімейного типу. "Ой, - кажуть, - то далеченько, кілометрів три буде, і маршрутка щойно пішла. А кого вам саме там треба?" "Тамару, - відповідаю, - вона мала мене зустріти на автомобілі, але не знаю, чи там я вийшла". "А ось і вона", - кивають на червоний Chevrolet.

Тамара розпитує, про що ми говорили, і вельми дивується, що ці зовсім незнайомі їй чоловіки знають її навіть без прізвища, адже до поселення в Олександрії Лисенко багато років мешкала у Рівному. Але це не дивно: у селі більше немає міліціонерів на пенсії, які б взяли на виховання чужих дітей.

Мені показують будинок на кілька квартир, споруджений років з десять тому на території Олександрійської школи-інтернату спеціально для родин, які утворять дитячі будинки сімейного типу. На відкриття містечка приїздив тодішній президент Віктор Ющенко. Квартира родини – на 9 кімнат з ігровою, кухнею-їдальнею та трьома санвузлами. Діти мешкають по двоє й по одному в кімнаті. Якісь меблі були, а при поселенні Тамара з чоловіком замовили ще меблів на 21 тисячу гривень, які сплатили з власних коштів.

"Правду кажучи, я сама ніколи й думки не мала взяти на виховання дітей, - зізнається Лисенко. - За роки роботи в міліції у мене склалися дружні стосунки з багатьма людьми різних професій, різного статусу. Заприязнилася й з начальником служби у справах дітей Рівненської райдержадміністрації Наталією Андріюк, вона мене й умовила. Ця розмова виникла на якомусь спільному святкуванні, я всерйоз її слів тоді не сприйняла. Але вона телефонувала, переконувала, що діти хороші, і я маю їх взяти. Ми знову зустрілися, потім поїхали з чоловіком в притулок подивитися на дітей. І я злякалася: діти занедбані, з проблемами зі здоров’ям, з ними треба працювати й працювати. Ми повернулися додому, а діти, троє братів і шестеро сестер, дуже занепокоїлися, що вони нам, мабуть, не сподобалися. Коли ми вдруге приїхали, сцена виникла, як в кіно: вони біжать нам назустріч і кричать: "Мамо! Тату!" Ми погодилися. Так усі вони до нас і звертаються – "мамо" і "тату" і на "ви". Я пропонувала на "ти", але так уже повелося".

"Діти сиділи і насторожено мовчали. Раптом усі разом заспівали для мене"

Через кілька місяців мама-вихователь вийшла з міліції на пенсію, але продовжує викладати в Рівненському аграрному коледжі фінансове, банківське та податкове право. Чоловік залишив роботу у Державній службі охорони. Дітей хотіли взяти у власний будинок, але проживання саме тут, в Олександрії, було обов’язковою умовою служби у справах дітей. Тож діти просто прийшли до нового помешкання з притулку, розташованого не території цього ж містечка, у гумових капцях і майках.

"Я була стурбована, заходилася в кухні готувати їсти, - пригадує Тамара. – Усі тепер уже мої діти теж сиділи тут, в кухні, і насторожено мовчали. Раптом усі разом заспівали для мене українську пісню. Вони не бачили, як я, розчулена цим подарунком, плакала…"

Лаялися, курили, крали...

Так Юля, Софія, Дарина, Оксана, Аня, Юра, Аліна, Назар і Віталій Орловські, Лампіки та Сайченко отримали нових батьків. У них спільна мама, але різні батьки. Мешкали у селі Орестів Здолбунівського району Рівненської області. Мама вихованням дітей ніколи не переймалася, дуже любила чоловіків, випивала з ними. Діти змушені були підробляти на городах в односельців, за що отримували якусь їжу. Один з маминих чоловіків, з розповідей самих дітей, одного дня повісився у них на очах. За недогляд маму позбавили батьківських прав на дітей, яким на той час було від 4 до 16 років, і забрали їх до притулку. Ще двоє старших дітей на той час були вже дорослі і жили окремо.

"За правилами, батькам, позбавленим прав на дітей, заборонено спілкуватися з ними, якщо їх взяли у дитбудинок сімейного типу, - каже Тамара, - але я не забороняю. Нас як вихователів учили, що діти повинні змалечку знати, що у них є рідна мати. І вона, якщо налагодить нормальне життя, упорядкує житло, працюватиме, може поновити свої права і забрати дітей до себе. Щоправда, за два роки їхня мама лише один раз зателефонувала".

Мама-вихователька не приховує, що проблеми з дітьми почалися майже одразу. Вчитися не хотіли, нецензурно лаялися, поводитися не вміли, декотрі з малих літ курять, траплялися дрібні крадіжки. Якось вона отримала від дітей у подарунок набір салатників, була приємно здивована такою увагою. І лише згодом, через конфлікти між самими дітьми дізналася, що подарунок був… крадений.

За якийсь час Тамара Лисенко погодилася взяти під опіку ще шістьох дівчат від 3 до 17 років з сім’ї Пась з райцентру Зарічне. Батьки пиячили, дітьми теж не опікувалися, і їх також позбавили батьківських прав. Дівчатка хороші, працьовиті. Всі питання попередньо обговорили на сімейній раді, діти не заперечували. А за місяць в родині на грунті ревнощів почалися війни з бійками і образами всіх довкола. Билися дівчата, а хлопці допомагали їх розбороняти.

"Я й у лісі дітей шукала, і вислухала тоді від них багато, - пригадує Тамара. – Декотрі обурювалися, що не хотіли в нашу сім’ю і що їм тут не подобається, що я одних більше люблю, а інших менше. На це завжди маю відповідь, що кожен, кому погано і кого тут ображають, може повернутися до рідної матері. Усі ці діти, крім батьків, мають родичів, але ж ніхто не захотів взяти їх до себе. З часом нам вдалося домогтися нейтралітету у стосунках дітей з різних сімей".

Наколядували цілий віз

На Великдень Лисенко пече з дітьми 15 пасок, фарбує п’ять лотків яєць, готує святкові наїдки, усе складають у пасхальні кошики і йдуть до церкви. Такого, вони зізнавалися, ніколи до цього не бачили, тож коли прийшли уперше, були просто зачаровані.

"На Різдво ми з дітьми ходимо колядувати до моїх знайомих лікарів, суддів, прокурорів, - розповідає Тамара, - я показую, як живуть люди, які вивчилися і працюють, і їх до того заохочую: щоб добре жити, треба вчитися і працювати. Потім ми поїхали в супермаркет, і діти накупили за наколядовані гроші усе, що хотіли – вийшов візок з горою. Зараз середина літа, а вони уже збираються на Різдво знову йти колядувати. Ми з чоловіком уперше повезли дітей на пікнік, і вони дуже їх полюбили. Возили й у ресторан вірменської кухні до моїх друзів, які нас пригощали. Одного разу я запросила фотографа, візажиста, перукаря, взяла напрокат сукні для дівчат, і ми влаштували їм фотосесію".

Ці фото тепер прикрашають стіну у вітальні довкола портрета Лисенко у міліцейській формі. Кожному завели власний фотоальбом, в якому, крім інших, теж є фото мами. Вона заохочує своїх дівчат йти працювати в поліцію, каже, у нас тепер нова поліція з гарним обличчям, у ній служить багато дівчат. Одна з дівчат, Алінка, вже погодилася.

Людські пересуди

Цікавлюся, чи не скаржаться самі діти на умови проживання та виховання в сім’ї та чи не нашіптують в соціальні служби, наприклад, односельці.

"Насправді тут важко щось приховати, і негаразди нескладно виявити, - зізнається Тамара, - Служба у справах дітей проводить раптові перевірки, соціальні працівники постійно нас супроводжують, зазирають і у шафи, і в холодильник, з дітьми бесідують, у школі розпитують. А люди? Люди завжди щось говорять, когось судять, знають, як було б краще. Але чужих дітей брати не поспішають. В Україні 80 тисяч дітей потребують опіки та піклування".

Навчити жити без нас

"Мені діти у всьому допомагають. За першою освітою я технолог приготування їжі, готувати люблю і їх навчила, вони тепер і хліб пекти вміють, й вечерю з мінімуму продуктів приготувати, і гарно подати, - з гордістю каже Лисенко. - Наше головне завдання – навчити їх жити самостійно, без нас. Чи будуть вони нам вдячні? Цього ніхто не знає. І від рідних дітей вдячності не завжди дочекаєшся. Так, мені важко, щодня їжджу на авто за 20 км до Рівного за продуктами, бо набираю на сім’ю багато, а там на ринку дешевше, ніж у нас в селі. Більшість щоденних питань теж вирішую в Рівному. І сумую трохи, бо майже все життя прожила у цьому місті. Але я не жалкую, що вибрала собі таку стежку, іншого життя собі й не уявляю. Мрію колись написати книгу про виховання прийомних дітей".